КНИГА ЙОВА14

З жінки родиться чоловік, і короткий вік свій у журбі проводить;

Квіткою він виходить та й поникає; тїнню пробігає й не зупиняєсь.

І на такого ти отвираєш очі твої, і зовеш мене на суд із тобою?

Хто з нечистого може чистим родитись? Анї один.

Коли ж йому днї визначені, й число місяцїв його в тебе, коли ти назначив йому гряницю, що її не переступить,

То відступи від його, так, позирни куди геть, нехай він одпочине, покіль, як той поденщик, не скінчить дня свого.

Дереву є хоч надїя, що воно, й зрубане, знов одродиться, й пагонцї з його одростати не перестануть;

Та хоч його корінь в землї й перетрюхне й пень його завмре в поросї,

Але, як тільки почує воду, воно пустить паростки й поросте галуззєм, наче б новопосаджене; —

А чоловік, як умре, розпадає ся; відойшов, і де він подївся?

Води зникають із озера, й ріка посякає й висихає:

Так і людина ляже й не встане; покіль конець небесам, не пробудиться й не підоймесь із сну свого.

О, коли б ти да сховав мене в преисподнїй і там держав мене, аж покіль гнїв твій перейде, й положив реченець, і спогадав знов про мене!

Засне людина, та чи знов оживе ж коли небудь? Через усї днї визначеного менї часу дожидав би я, покіль прийшла б менї зміна.

Ти кликнув би, а я дав би відповідь тобі, й ти подав би ласку твору рук твоїх;

Бо тодї ти лїчив би кроки мої, та не підстерігав би гріха мого;

Ти б запечатав тодї переступ мій, й провину мою закрив би.

Та як гора, падаючи, розсипається, й скала сходить з місця свого;

Як вода стирає каміннє, а розлив її змиває пил земний, так і надїю людську ти в нїщо обертаєш.

Ти тїсниш його до кінця; змінюєш вид його й відсилаєш.

Честь його дїтям, чи нї, він того не знає, понижені вони — йому те байдуже;

Та (покіль жив,) тїло його на йому болестї чує, а душа його в йому в страданнях сумує.