КНИГА ЙОВА10

Омерзїло душі моїй життє моє; то ж дам я волю смуткові мойму; говорити му в горю душі моєї.

Я скажу Богу: Не обвинувачуй мене, а обяви менї, за що мене так переслїдуєш?

Чи тобі се добрим видиться, що так пригнїтаєш, що байдуже тобі дїло рук твоїх, а на раду безбожників посилаєш сьвітло?

Чи в тебе очі людські, чи по людськи ти бачиш?

Чи в тебе днї, як людські, й роки твої, як у людини,

Що ти аж шукаєш скази в менї й розвідуєшся, чи є гріх у менї,

Хоч знаєш, що я не проступник, та нїкому ратувати мене з руки твоєї?

Руки твої трудились надо мною, й виробили ввесь мій образ навкруги, — й ти губиш мене?

Спогадай, що ти наче глину, обробив мене, а тепер у порох обертаєш мене?

Чи ж не ти вилив мене молоком і згустив мене сиром.

Скірою й тілом зʼодяг мене, а кістьми й жилами скріпив мене,

Життє й милость дарував менї, а опіка твоя хоронила духа мого?

Але й те скривав ти в серцї свойму, — я знаю, що се й було в тебе (на думцї), —

Що, як я провиню, ти взнаєш і не зіставиш гріха мого без кари.

Горе менї, коли я провинив! а хоч я й без гріха, то не зважуся підвести голови моєї. О, я понижений аж надто; то ж зглянься на біду мою;

Вона щораз більша. Ти женеш за мною, мов лев, і знов нападаєш на мене й чудним (силою) показуєш себе в менї.

Виводиш нових твоїх сьвідків проти мене; збільшуєш гнїв твій на мене, і біди, щораз нові, стають боєвою лавою проти мене.

І про що вивів єси мене з утроби? Лучше б я вмер був, як мене ще не бачило нї-чиє око;

Нехай би я, як не бувший на сьвітї, з матірнього живота перенесений був у гріб.

Чи ж не мало вже днїв моїх? Перестань же, відступи від мене, щоб я хоч трохи очуняв,

Покіль пійду — й не вернусь — в країну темряви й тїнї смертньої,

В країну мрака, яким є пітьма тїнї смертньої, де нема порядку, де темрява, як сама чорна пітьма.