I. ПОСЛАННЄ СЬВ. АПОСТОЛА ПАВЛА ДО КОРИНТЯН13

Коли мовами людськими глаголю й ангелськими, любови ж не маю, то став ся я як мідь дзвіняча і бубен гудячий.

Коли маю пророцтво і знаю всї тайни і все знаннє, і коли маю всю віру, так щоб і гори переставляти, любови ж не маю, то я нїщо.

І коли роздам увесь маєток мій, і коли тїло моє передам, щоб його спалено, любови ж не маю, то нїякої користи менї (з того).

Любов довго терпить, милосердує; любов не завидує; любов не величаєть ся, не надимаєть ся,

не осоромлює, не шукає свого, не пориваєть ся до гнїву, не думає лихого;

не веселить ся неправдою, а веселить ся правдою;

все покриває, всьому йме віри, на все вповає, все терпить.

Любов нїколи не впадає (гине); чи то ж пророцтва, вони впадуть; чи то мови, вони замовкнуть; чи то знаннє, воно зникне.

Бо від части знаємо і від части пророкуємо.

Як же прийде звершене, тодї те, що від части, зникне.

Як був я малолїток, то яко малолїток говорив, яко малолїток розумів, яко малолїток думав; як же став чоловіком, то покинув дитяче.

Бачимо бо тепер через дзеркало, в загадцї, тодї ж лицем до лиця; тепер пізнаю від части, тодї ж пізнаю, яко ж і я познаний.

Тепер же пробувають віра, надїя, любов, сї троє; більша ж із сих любов.